На качелях форм

Тема формы государственного правления исследуется больше 2000 лет, и до сих пор продолжаются научно-теоретические и практические споры относительно ее идеальной модели. Какая из форм была бы более эффективной для нашей страны на данном этапе?

Політика і Конституція

За два десятиріччя після прийняття Конституції кілька разів змінювалася форма державного правління: від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської і навпаки. Чому? Питання водночас і просте, і складне: недовіра політичних сил одна до одної призводить до встановлення певних запобіжних механізмів.

На зорі нашої незалежності в країні фактично була президентська республіка, з 1996 року — президентсько-парламентська, з 2006-го — парламентсько-президентська, з 2010-го — знову президентсько-парламентська, а з 2014-го — парламентсько-президентська. Кожна форма з огляду на її реалізацію мала як позитивні, так і негативні моменти.

На даному етапі формування політичної системи українська демократія постала перед потребою комплексного реформування політичного устрою. Форма «сильний президент — слабкий парламент» виявилася неспроможною адекватно відповідати на численні виклики сучасності. Проте, якщо проаналізувати теоретичну платформу президентської чи президентсько-парламентської форм правління, можна виявити наукове обґрунтування закономірностей, що мають місце у сучасному державному апараті.

Зокрема, з огляду на превалювання президентського інституту у сфері розподілу політичних преференцій передбачається централізація державної влади в руках виконавчої інстанції. Дане правило проявляється, зокрема, при формуванні уряду та застосуванні засобів впливу на політичну ситуацію.

Ця теза підтверджується Хуаном Лінцом: «За винятком США, більшість стабільних демократій Європи — парламентарні режими й кілька змішаних форм, водночас більшість країн з президентською формою правління — нестабільні демократії чи авторитарні режими».

По-перше, домінування Президента в організаційній системі державного ладу України детермінувало концентрацію політичного ресурсу, що надало вітчизняному політичному процесу певних рис персоніфікації —надмірного впливу окремого політичного суб’єкта на функціонування державного апарату.

По-друге, визначальна роль інституту президентства нівелювала конструктивістський потенціал парламенту. Як наслідок, орган законодавчої влади, який зобов’язаний презентувати суспільні інтереси на основі ідейного плюралізму власного кадрового складу, перестав ефективно виконувати представницьку функцію, порушивши механізм порозуміння громадянського суспільства та державно-владного апарату. Це, у свою чергу, зруйнувало соціальну рівновагу та похитнуло легітимність політичної еліти.

По-третє, тотальне домінування суб’єктів однієї політичної ідентифікації в парламентському, президентському та урядовому інститутах зумовило мінімізацію конструктивної активності опозиційних сил. Це негативно позначилося на артикуляції нонконформістських інтересів суспільства та ефективності діяльності владної еліти, заснованої на раціональній політичній конкуренції.

Куди далі?

Кожен Президент, без винятку, де-факто намагався перебрати на себе повноваження до рівня президентської республіки. Тому проблема не в Конституції, а у здатності політичних сил виконувати Основний Закон. В ідеалі в Конституції повноваження Президента слід прописати таким чином, аби в нього ніколи не виникало бажання розуміти щось інакше, ніж написано.

Приклад сьогодення: окремі політичні сили днями спробували своєрідно розтлумачити ст.103 Конституції щодо дати чергових виборів глави держави. Деякі так звані експерти намагаються довести, що вони мають відбутися після 7.06.2019, тобто після п’ятиріччя перебування Президента на посаді. Однак Конституція чітко передбачає: «Чергові вибори Президента відбуваються в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента». Не через 5 років, а саме «п’ятого року повноважень».

Якщо аналізувати політичну суб’єктивну складову зміни форми державного правління, то логічним буде висновок, що політичні партії не дозволять створити президентську республіку. Адже багато політиків мали великі повноваження, і вони боротимуться за збільшення їх обсягу. Тож очевидно, що при наступній зміні обговорюватиметься парламентська форма правління.

Проте після невдалої реалізації парламентсько-президентської форми, що розбалансувала систему державного управління, є потреба в чіткій вертикалі виконавчої влади, яка дозволить провести реформи. Однак результат цих реформ залежить від поставленої мети й від того, які методи використовуватимуться.

У контексті теоретичних узагальнень постає питання щодо реального діапазону демократизації в рамках соціально-політичної системи України. Чи варто політичний режим та принципи його функціонування інтерпретувати в рамках типового демократичного формату і чи спроможна така форма політичного устрою забезпечити довготривалу модернізацію політичної системи?

Як відзначав американський дослідник Волт Растоу: «Демократизація — це рух у напрямку свободи слова, покращення правових засад діяльності адміністрації і конструювання представницької парламентської інституції, сформованої на основі вибору прогресивного електорату, здатного контролювати бюджетні кошти».

Утім, сьогодні рівень політичної та правової культури політичних партій недостатній для запровадження в державі парламентської форми правління. Однак це не означає, що ця форма не може бути ефективною. Ця форма визнається багатьма дослідниками як найкраща для країн Центрально-Східної Європи.

Причини неефективності

Функціонування законодавчого інституту — парламенту, побудованого на конфронтаційно налаштованих коаліціях більшості та опозиції, втрачає свої можливості в контексті домінування президентської інстанції. Ця тенденція зумовлює порушення представницького принципу функціонування політичного режиму, коли суб’єкти української еліти зосереджені на боротьбі за індивідуальні пріоритети, що впливає на презентацію суспільних інтересів.

Також набуває поширення твердження, що у сьогоднішньому глобалізованому світі форма правління вже не має суттєвого значення, оскільки на політику держав впливають наднаціональні структури.

Однак причиною неефективності форми правління в Україні є те, що при її виборі враховуються думки лише провідних політичних сил, зокрема їхній реальний вплив на конституційний процес. В обговоренні беруть участь депутати, міністри, журналісти, хоча це питання насамперед повинні вирішувати експерти, які ґрунтовно досліджують різні форми правління. Їхній аналіз повинен базуватися на наукових методах, чітких критеріях оцінювання, статистичних даних і виходити з політичної ситуації в країні. Нарешті, постає питання щодо прогресивного електорату, здатного виявляти власну політичну ідентифікацію на основі свідомого аналізу політичного середовища.

Багато хто сьогодні в Україні розуміє демократію як анархію. Тож необхідно переконувати громадянське суспільство в тому, що лише чітке виконання Конституції і законів України може привести країну до високого рівня розвитку. Інакше — хаос і розвал держави.  


Источник: zib.com.ua

Комментарии 0

Авторизируйтесь, чтобы оставлять комментарии.